Леонід Залізняк
ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
5. ПРОБЛЕМА ДАВНЬОРУСЬКОЇ
НАРОДНОСТІ
Культурно-історична спадщина
княжого Києва є ключовою проблемою історії Східної Європи
взагалі та України і Росії зокрема. Об’єктивне вирішення цього
питання - обов’язкова передумова побудови міцного історичного
фундаменту незалежної України.
Однак відтворенню правдивої історії
Східної Європи за добу середньовіччя заважає штучно створена,
політизована концепція давньоруської народності. Фактично
вона є сучасною модифікацією дуже давнього імперського історичного
міфу про богообрану Москву як третій Рим.
Імперський міф - це псевдонаукова історична
концепція, що слугувала ідеологічною базою для державної експансії
на землї сусідів. Подібні міфи - типовий елемент ідеології
усякої імперії, що слугував її творенню та виправдовував існування.
Як усякий міф він не відповідав історичній правді, зате виправдовував
загарбання земель сусідів.
Коріння легенди про Москву як третій
Рим сягає ХУ ст. Після захоплення Константинополя турками
1453 р. багато ідеологів Візантійської імперії та православ’я
емігрували до Москви. Ці православні священники на догоду
московським самодержцям проголосили Москву єдиним законним
духовним спадкоємцем православного Константинополя. На підтвердження
права Москви на спадщину Константинополя виникла фантастична
родословна московських князів, в якій фігурували такі міфічні
та історичні особи як біблійний Ной, фараон Рамзес, імператори
Риму та Константинополя Август і Константин, король Прус,
київські князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий тощо.
З ХУ ст. Москва проголошує себе не тільки
духовною наступницею Константинополя, але й відкрито заявляє
про свої права на землі Візантії, як на династичну спадщину
міфічних пращурів московських правителів. Цей фантастичний
міф надихав російських князів та імператорів на експансію
у південно-західному напрямку аж до ХХ ст. Відомий вислів
Ф.Достоєвського “Константинополь повинен бути нашим” не є
літературною метафорою. Згадайте яку роль відіграли претензії
Російської імперії на володіння протоками Босфор та Дарданели
у розв’язанні Першої світової війни. Історичне коріння
традиційної любові царської та сучасної Росії до православних
братів сербів також у давніх претензіях імперської Москви
на балканську спадщину візантійських імператорів.
Цей же історичний міф був підгрунтям
зазіхань російського імперіалізму на колишні землі Київської
Руси-України. Безпідставне твердження, що Київська Русь нібито
знаходилась під протекторатом візантійських імператорів, використовувалося
московськими правителями для проголошення їхнього династичного
права на володіння Україною.
Значний вплив на формування імперської
історичної концепції в Росії справив “Синопсис” киянина Інокентія
Гізеля. Вперше він вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській
Лаврі і був головним підручником історії в Російській імперії
аж до початку ХІХ ст. В ньому Київська Русь проголошувалась
першим етапом російської державності.
Наукоподібного вигляду міфу про Москву,
як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав
М.Карамзін майже 200 років тому. Саме ним Київська Русь була
включена до національної історії Росії, як перша російська
держава. Перефразуючи киівського літописця Нестора М.Карамзін
проголосив княжий Київ “Матір’ю городів російських”.
Ідеологічне обгрунтування багаторічної
експансії Російської Імперії на українські землі призвело
до викривлення історії українського народу на користь північно-східного
сусіда. Праукраїнська за канонами європейської історії держава
Київська Русь була декларативно оголошена імперськими істориками
першою російською державою. Українці взагалі не визнавалися
окремим від росіян етносом з власною історією, мовою, правом
на власну батьківщину.
В середині ХІХ ст. справу М.Карамзіна
продовжив М.Погодін, який стверджував, що до ХІІІ ст. в Києві
жили росіяни. Лише після татарського погрому Середнього Подніпров’я
1240 р. вони нібито емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє
місце з Волині та Галичини прийшли українці. Ця заполітизована
концепція повністю суперечить даним археології, мовознавства,
антропології, писемним джерелам. Нині жоден серйозний вчений
не вважає мешканців столиці Русі росіянами. Етногенез останніх,
на думку провідних російських істориків, археологів, лінгвістів
та етнографів, почався на Верхній Волзі не раніше ХІ ст. Класик
російської історичної науки В.Ключевський вважав що росіяни
вийшли на історичну арену лише в другій половині ХІІ ст.,
тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди
офіційної Москви на Київську Русь як на першу російську
державу виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська
держава з’явилася раніше самих росіян.
Оскільки продовжувати і надалі твердити,
що княжий Київ був російським, сьогодні неможливо, то виникла
загроза його визнання праукраїнським містом. Однак це аж ніяк
не влаштовує проімперських істориків, бо в такому разі включення
України до складу Російської імперії виглядає не як справедливе
повернення Москві давніх російських територій, а як загарбання
земель сусіднього народу. Тоді і виникла політична потреба
доводити існування окремої давньоруської народності, яка нібито
створила державу Русь і була спільним пращуром росіян, українців
та білорусів. Ця “колиска трьох братніх народів” нібито розпалася
лише зі злої волі татар та поляків, які зруйнували спільну
східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ.
Сама поява окремих східнослов’янських
народів розглядалася як негативне явище, зумовлене агресїєю
ззовні. Відповідно всяке об’єднання росіян, білорусів та українців
у єдиній державі розцінюється як позитивний історичний акт
відновлення історичної справедливості. Так, здавалося б, суто
наукова концепція давньоруської єдності східнослов’янських
народів служить політичній справі поновлення Російської
імперії. Згадаймо, як демократ О.Солженіцин пропонує “обустроить
Россию”, приєднавши до неї Україну, Білорусію та слов’янізований
Північний Казахстан.
Адміністративно насаджувана концепція
давньоруської народності, що начебто була далекою попередницею
єдиного радянського народу, підживлювала ілюзію органічної
єдності російської держави, приховуючи її імперську суть.
При цьому експансія Москви на українські землі набувала “пристойного
вигляду” воз’єднання “єдиного руського народу”. В полоні цього
задавненого і підступного історичного міфу національної єдності
Російської імперії і зараз перебуває більшість провідних політиків
Заходу.
Спираючись на ілюзорну етнічну єдність
мешканців Київської Русі, й подосі відбувається перерозподіл
культурно-історичної спадщини княжого Києва на користь “старшого
брата”. За офіційною радянською наукою, Київська Русь була
спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося
розпочинати свою національну історію лише з ХІУ ст. Разом
з тим, на всіх, навіть найвищих державних рівнях,говорилося
і говориться про “тисячоліття Російської держави, християнства
в Росії”, про “російських державних та культурних діячів Володимира
Київського та його сина Ярослава Мудрого”.
Концепція давньоруської народності як
колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно,
а саме після Другої світової війни. Офіційна радянська історична
наука начолі з академіком Михайлом Покровським аж до погрому
його школи 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській
Русі фактично з позицій М.Грушевського, проголошених
ще в 1904 р. у відомій праці “Звичайна схема руської історії
і справа раціонального укладу історії східного слов’янства”.
Вважалося, що кожен із східнослов"янських
народів в межах Києворуської імперії мав власний історичний
струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали
під сильним впливом іранських народів Надчорномор"я та греко-візантійської
цивілізації. Білоруси формувалися на балтському субстраті.
Обличчя білоруської нації значною мірою формувалося впливами
Київської Русі, а пізніше в складі литовсько-польської конфедерації.
Формування російського етносу відбувалося в ході слов"янської
колонізації лісових обширів, заселених балтськими та фінськими
племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти
з татарами у ХІІ-ХУ ст. (Грушевський, 1964). Історична школа
М.Покровського фактично не включала Київську Русь в російську
історію, яку розпочинала з Володимиро-Суздальського князівства.
1948 р. вийшла друком у Ленінграді праця
В.Мавродіна "Формирование русской нации". В ній без особливої
аргументації декларувалося: "На підставі
злиття в єдиний етномасив східнослов"янських племен у ІХ-ХІ
ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської
націй". Радикальні судження В.Мавродіна протирічили науково
обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов"янської
історії та мовознавства - В.Ключевського, М.Грушевського,
А.Кримського, О.Шахматова, М.Покровського та багатьох інших.
Наприклад, О.Шахматов 1919 р. писав: "В історичну епоху руські
племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може
бути мови про існування єдиної руської мови". А саме
наявність так званої єдиної давньоруської мови була головним
аргументом В.Мавродіна та його послідовників на користь існування
в Х-ХШ ст. єдиного давньоруського етносу.
Контроверсійність і бездоказовість висловлювань
В.Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками.
1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія
з приводу існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської
народності. Незважаючи на те, що погляди В.Мавродіна на той
час вже отримали публічну підтримку влади, провідні фахівці
з давньоруської історії (В.Зимін, В.Пашутов, А.Сидоров та
ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського
етносу в ІХ-ХІІ ст. Спільну думку висловив О.Санжаєв: "В Київській
Русі існували три окремі східнослов"янські єдності, які в
наступних віках дали початок трьом слов"янським народностям:
російській, українській та білоруській". В заключному слові
В.Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути
свої погляди щодо ступеню єдності людності Київської Русі.
Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы истории",
1951, №5, с.137-139.
Однак ЦК КПРС поклав край цій науковій
дискусії у відомих тезах з нагоди 300- річчя Переяславської
угоди надрукованих в газеті "Правда" за 10 січня 1954 р. В
них проголошувлось, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася
праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю
та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою
та Польщею ця єдність розпочалася на російську, українську
та білоруську народність.
Таким чином, проблема була переведена
з наукової у політичну площину і всяка дискусія на цю тему
в Радянському Союзі стала неможливою. Однак історики української
діаспори закордоном продовжували критику концепції давньоруської
народності. Наприклад, 1964 р. в Нью-Йорку вийшла друком книжка
Миколи Чубатого "Княжна Русь-Україна та виникнення трьох східнослов"янских
націй". Прибічників існування давньоруської народності ще
довго очолював все той же В.Мавродін, який видав ще дві книжки
на її захист (Мавродин, 1971, 1978).
Чи міг існувати єдиний давньоруський
етнос тисячу років тому на величезних розмірах держави Русь,
кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного
моря, на заході Вісли, на сході Верхньої Волги? Нагадаємо,
що в цю давньоруську імперію входила велика кількість неслов'янських
племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, замголи,
корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), фіно-угрів (меря, мурома,
череміси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ямь, весь, пермь,
югра), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї, ковуї,
чорні клобуки). Навіть 15 літописних слов'янських племен,
що увійшли в державу Русь, не складали єдиного народу вже
у VIIІ ст. "Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків
своїх, і заповіти, кожне -- свій норов", -- пише про них Нестор
Літописець (Літопис Руський, 1989, с.9).
Звичайно, як у всякій багатоетнічній
державі імперського типу, у Київській Русі проходили консолідаційні
(в тому числі етнічні) процеси навколо пануючого етносу, що
мешкав у політичному, економічному, культурному, духовному
центрі держави. Однак, їх інтенсивність пропорційна силі впливу
центру на периферію, який не міг бути потужними через нерозвиненість
комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування.
Остаточне формування державної структури Русі відбулося в
кінці Х ст., а в середині ХІІ ст. вона фактично розпалася
на незалежні князівсва.
Контроль Києва над периферією величезної
імперії був досить умовний і нерідко зводився до збору данини
з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли
замерзали численні болота та ріки, що давало змогу здійснювати
далекі мандрівки крізь лісові хащі за даниною. Враховуючи
слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами,
які жили на безкраїх лісових просторах в умовах бездоріжжя,
консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос
була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша, порівняно
з Руссю, надцентралізована Російська імперія за кілька сотень
років панування не змогла консолідувати східнослов'янські
народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські,
угро-фінські та тюркські народності.
Про різноетнічність населення Русі писав
не тільки Нестор Літописець. Про це говорять сучасні лінгвісти,
археологи, історики. Зокрема, маємо численні археологічні
свідчення про своєрідность посуду, ювелірних виробів, домобудівництва,
традиційного одягу та прикрас в різних регіонах Русі. На цій
підставі академік П.Толочко виділяє три групи племен: південно-західна
(поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі,
білі хорвати), північно-східна (вятичі, радимичі), північно-західна
(дреговичі, кривичі, словени). Дослідники бачать в них праетноси
українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властивий
свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості,
своєрідність культури, зокрема таких прикрас традиційного
одягу як скроневі кільця (мал.13).
Таким чином, в Русі мав місце консолідуючий
вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні племена,
і перш за все, на слов'янську їх частину. Але він не був настільки
потужним і довготривалим, щоб на різноплемінному грунті постала
єдина давньоруська народність з єдиною мовою, культурою та
самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні
антропологічні дані підтверджують гіпотезу О.Шахматова, М.Грушевського,
А.Кримського про початок формування окремих східнослов'янських
етносів у часи розпаду слов'янської спільності ще у VI --
VIII ст. Тобто, це сталося ще до виникнення держави Русь,
якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний
народ. Згадані вчені та їхні сучасні послідовники вважали,
що східні слов'яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат
споріднених і досить близьких діалектів, що групувалися в
праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псково-новгородський
субетноси.
Важко не погодитись з Я.Ісаєвичем (1991,
1995) та Я.Дашкевичем (1993), які заперечують існування монолітної
давньоруської народності і наголошують на багатоетнічності
і федеративності держави Русь.
Всі аргументи на користь існування єдиного
давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних:
етно-політичної єдності Київської Русі як держави та єдиного
кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній
складався з книжної церковно-слов'янської мови та православної
культури. Але він був поширений не тільки на Русі, а й на
землях Болгарії, Моравії, Трансільванії, Словаччині. Отже,
зараховувати всіх його носіїв до єдиної народності абсурдно
бо існування у той час болгарського, волоського, моравського
етносів підтверджують численні письмові джерела.
В Західній Європі в той же час був повсюдно
поширений єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто
всі народи західної частини континенту писали і читали латиною
і були носіями римо-католицької релігійної культури. Однак,
ніхто не ствердує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя
мешкав єдиний етнос.
Кожен з нас добре пам'ятає провідну
роль офіційної російської культури та мови у колишньому Радянському
Союзі. Але під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом
на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні
етноси. Отже, єдиний офіційний кирило-мефодіївський культурно-релігійний
комплекс Русі зовсім не свідчить про етнічну монолітність
людності Киівської держави Х-ХШ ст.
Під етно-політичною єдністю Русі, яка
нібито свідчить про існування давньоруської народності, звичайно
мають на увазі єдину державу з конкретною назвою Русь, якою
правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську
свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак
всі ці показники властиві всім імперіям, визначальною рисою
яких була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання
під деспотичною владою метрополії різних поневолених
народів. Класичний приклад маємо в Російській імперії, яка
зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів та
народностей. Вона теж була політично єдиною державою, якою
правила династія Романових, а правляча верхівка в провінціях
мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність
держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а значить
не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності.
В СРСР, який М.Бердяєв вважав більшовицьким
етапом розвитку Російської імперії, офіційні ідеологи, опираючись
на факт згаданої політичної єдності, розробили відому псевдонаукову
концепцію "нової етно-політичної спільноти радянського народу",
своєрідного сучасного аналога давньоруської народності. Коли
1991 р. впав імперський режим, то стало очевидним, що ніякого
окремого радянського етносу немає, а є численні своєрідні
народи, землі яких були колись загарбані імперією. Те ж сталося
і в ХІІІ ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна імперія
Русь остаточно розпалась, на її місці не виявилось ніякого
давньоруського етносу, а численні народи зі своєрідною культурою
і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити,
лати, ести, чудь, весь, меря, торки, половці та ін.
Чи не є концепція давньоруської народності
таким же ідеологічним міфом, як радянський народ? Вона постала
як спроба ідеологічного обгрунтування поневолення Москвою
інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито
єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники єдиної та
неділимої намагаються зберегти імперію за рецептом О.Солженіцина
бодай в межах її слов'янського ядра.
З М І С Т
Передмова.
1. Про українську націю
та національну ідею.
2. Україна між Сходом
і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої
української держави.
5. Проблема давньоруської
народності.
6. Етнічні процеси в Київській
Русі та походження білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська
держава.
8. Україна і Російська
імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед
світових цивілізацій.
Післямова
Література
Додаток.
Як нищили українську націю.
До
розділу "Просвіта"
